Постановчі стратегії та міждисциплінарна координація у придворних балетах XVII століття

Анотація

Актуальність дослідження зумовлена парадоксальним дисбалансом епохи раннього модерну. У той час як тогочасне мистецьке середовище рясніло вузькопрофільними фахівцями (музикантами, художниками, майстрами сцени), постать, здатна до синтезу та драматургічного впорядкування вистави, залишалася дефіцитною та недостатньо вивченою в історіографії. Проблема полягає в обмеженості сучасного розуміння поняття «хореографія», яке внаслідок пізнішої історичної редукції часто звужується до суто танцювальної практики, ігноруючи мультимедійну та інтердисциплінарну природу ранньомодерних дійств.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні постановчих стратегій та механізмів міждисциплінарної координації у придворному балеті XVII століття на матеріалі трактату Нікола де Сен-Юбера «La Manière de composer et faire réussir les ballets» (1641).

Методи. У роботі застосовано комплексний методологічний інструментарій, що охоплює теоретико-методологічний та історико-генетичний аналіз перформативних джерел, метод деконструкції есенціалістських концепцій, а також міждисциплінарний синтез на перетині історіографії театру, хореології та медіатеорії.

Наукова значимість праці полягає у подоланні редукціоністських уявлень про ранню хореографію як суто рухову дисципліну, у введенні до наукового обігу ключових категорій барокової поетики (compositio, lose Handlungsdramaturgie) та в обґрунтуванні генетичного зв'язку між ранньомодерними практиками координації та сучасним режисерським мистецтвом.

Результати. Доведено, що в системі координат Нікола де Сен-Юбера балет поставав як гетерогенне мультимедійне утворення, де танець не функціонував як автономна домінанта, а повністю підпорядковувався драматургічній логіці сюжету (le sujet). Він функціонував як інтегруючий чинник, що координував діяльність музикантів, художників з костюмів та майстрів сценічних машин, перетворюючи потенційно хаотичні елементи на гармонійний мистецький витвір.

Висновки. Описані в трактаті практика compositio (складання разом) та «вільна драматургія дії» (lose Handlungsdramaturgie) є високопродуктивними моделями для переосмислення авторства в сучасному перформативному мистецтві. Зазначена перспектива доводить, що «розширена хореографія» є не модерністським винаходом, а фундаментальною властивістю європейської театральної традиції, що передувала жорсткому дисциплінарному розмежуванню мистецтв. Робота відкриває перспективи для подальшого порівняльного аналізу європейських аналогів цієї постаті (італійського corago, англійського master of the revels), що дозволить глибше розкрити універсальний характер постановочної практики в епоху раннього модерну.