
теризує вокальний жанр, до якого відносять під-
жанрові  види:  пісня,  арія,  вокаліз,  аріозо  тощо. 
Але  найголовніше  те,  що  вокальна  природа,  з 
погляду  виконавського  складу,  є  індивідуалізо-
ваною творчістю, хоча й вимагає досягнення му-
зичної єдності з інструментальним супроводом». 
Посилаючись на спостереження відомих хормей-
стерів-практиків  (В. Краснощокова,  В. Живова  та 
ін.), вона приходить до висновку, що незважаючи 
на багато спільних установок  співочого вихован-
ня як при індивідуальному, так і при колективно-
му навчанні, хорова природа властива тільки ко-
лективній діяльності, «яка в свою чергу об’єднує 
особистісно-орієнтоване творче спілкування між 
співаками й керівником хору» (Батовська, 2019, с. 
85). Виходячи з цього,   «в умовах хорового співу 
голос співака піддається впливу на нього хорових 
компонентів   ладу, ансамблю, інтонуванню,   кон-
трольованих  слухом  співака  й  диригентом»  (Ба-
товська, 2019, с. 86). Сутність хорової природи роз-
кривається по-перше,  з фізіологічної  точки зору: 
специфіка  хорового  інтонування,  зонна  природа 
ладу (при співі a cappella), темброво-фонічні осо-
бливості;  по-друге,  з  психологічної  та  комуніка-
тивної точок зору: особистісно-орієнтована діяль-
ність, яка передбачає індивідуальну й колективну 
рефлексію (Батовська, 2019, с. 86).
Отже,  хоровий  колектив      це  цілісний, 
мобільний живий організм, що складається з лю-
дей.  У  процесі  творчої  роботи  вони  вступають  в 
певні  відносини  як  з  диригентом  (основним  ін-
терпретатором  хорового  твору),  так  і  один  з  од-
ним. Тонкі нюанси звучання, що характеризують 
хорове  виконання,  в  значній  мірі  залежать  від 
єдності  естетичних  уявлень  співаків,  їх  творчої 
спрямованості,  подібності  їх  художніх  розумінь 
і  інтересів,  і  навіть  психологічної  атмосфери  в 
колективі. Тому В. Живов (2003, с. 21), одним з го-
ловних завдань діяльності керівника хору вважає 
«узгодження  індивідуальних  художніх  устрем-
лінь учасників хорового колективу і спрямування 
їх творчих зусиль в єдине русло». 
Хоровий спів   це чимала й кропітка праця. 
В її основі лежить робота над вокально-хоровими 
навиками. Вокальний навик   це комплекс авто-
матичних дій різних частин голосового апарату, 
підпорядкованих  волі  співака  і  його  виконавсь-
ким бажанням. До вокальних навиків відносять: 
співоча установка, дихання, звукоутворення, дик-
ція,  інтонація,  почуття  темпу,  ритму,  динаміки. 
До хорових навиків відносять стрій та ансамбль, 
які  додаються  до  вокальних  навиків  (Батовська, 
2019, с. 86).
Найважливішою складовою хорового співу є 
ансамбль. За В. Краснощоковим (1969, с. 82)   «Му-
зично-виконавський інструмент хор являє собою 
ансамбль вокальних унісонів» (переклад М.Д.).
Колективний  характер  хорового  співу  дик-
тує ряд умов, що складають специфіку роботи над 
вокально-хорової  технікою.  Однією  з  основних 
ознак,  що  характеризують  рівень  виконавської 
майстерності  хорового  колективу,  є  ансамбль. 
Складність досягнення точного метроритмічного, 
темпового, динамічного, дикційного та інших ви-
дів ансамблів як всередині однієї партії, так і всьо-
го хору  укладена в колективному  характері «ви-
конавця». Рівень виконавської майстерності хору 
залежить не тільки від вокальних навичок окре-
мих співаків, а й вміння порівнювати, співвідно-
сити  звучання  свого  голосу  зі  звучанням  інших 
голосів.  Колективний  характер  «виконавця»  в 
хоровому співі вносить свої корективи і в роботу 
над  іншими  компонентами  хорового  звучання: 
диханням, звукоутворення, ладом, дикцією.
Таким  чином,  враховуючи  вищевикладені 
характеристики  хорового  співу,  ми  прийшли  до 
висновку,  що  до  його  природно-фізіологічних 
ознак  відносяться:  вокальна  сутність  звучання, 
мелодійність і співучість, специфіка хорової при-
роди, тембровий та інтонаційний ансамбль груп 
хору.
Важливою  відмітною  ознакою  хорового 
співу є його зв’язок зі словом. Музична образність, 
що  в  інструментальному  виконавстві  виражена 
у  досить  узагальненій  формі,  у  хоровому  мис-
тецтві,      знаходить  конкретність  і  визначеність. 
На думку авторитетних майстрів хорової справи, 
специфіка хорового виконавства полягає не тіль-
ки  у  його  природно-фізіологічній  і  професійній  
характеристиках,  а  й  у  синтетичності  хорового 
жанру. Точність художніх образів, їх рельєфність, 
виразність і  внутрішня динаміка, що  відображе-
на  у  поетичному  тексті,  диктують  композитору 
певний  вибір  засобів  музичної  виразності  (ме-
лодики,  ритміки,  гармонії)  та  направляють  при 
виборі структури  музичної  композиції  в  цілому. 
Вокально-хоровий твір, поєднуючи в собі поетич-
ну і музичну виразність, володіє особливою смис-
ловою  багатогранністю,  яскравою  емоційністю  і 
зображальністю.
Характеризуючи  хоровий  спів,  як  викона-
вське мистецтво, Ю. Кузнецов (2009, с. 28) вважає, 
що  «музичні  і  вокально-хорові  особливості  жан-
ру  реалізуються  у  єдності  з  текстовим  змістом 
художнього  образу,  у  процесі  розвитку  «вер-
бальної  дії»  літературного  змісту  хорової  парти-
тури      звідси  синтетичність  жанру,  близькість  з 
театром  (грецьке  «хорос»,  фольклорна  традиція, 
тенденції  сучасного  хорового  виконавства)»  (пе-
реклад М. Д.).
Синтетичний  характер  хорової  музики  на-
кладає  відбиток  на  особливості  його  виконавсь-
кого прочитання. Завдання диригента хору, як ос-
новного  інтерпретатора  хорового  твору,  полягає 
в  досягненні  максимального  єдності  поетичних 
і музичних образів. В.  Живов  (2003,  с.  39-40)  вва-
жає, що «Синтетичний характер хорового викона-
вства обумовлює необхідність розгляду дириген-
том поетичного тексту і музики в їх єдності. При 
цьому взаємодія музики і тексту має оцінюватися 
52
Professional Art Education
Volume 1 (1) 2020
© M. Dzivaltivskyi