
перекладення хорових, сольних, народних творів 
для різноманітних складів хору, ознайомлення з 
основними  теоретичними  положеннями,  прин-
ципами  і  засобами  аранжування,  оволодіння 
прийомами  перекладення  музичних  творів  для 
хорових колективів певного складу та рівня вико-
навської майстерності.
«Хорове аранжування» – творча дисципліна, 
однак, для якого б складу хору не здійснювалось 
аранжування, чий  би твір не  був взятий за його 
основу, – завжди слід з повагою ставитись до ав-
торського тексту, не дозволяючи  собі  змінювати 
оригінал:  міняти  гармонію,  спотворювати  ритм, 
темп,  міняти  місцями  частини  твору  тощо.  При 
цьому  слід  завжди  мати  на  увазі,  що  не  кожен 
твір за своїм змістом відповідає можливостям да-
ного складу хору або взагалі може бути викладе-
ний у вигляді хорової партитури.
По закінченні вивчення курсу «хорове аран-
жування»  студенти  повинні  знати:  найкращі 
вітчизняні і світові  класичні  взірці  перекладень 
музичних творів для хору; традиції хорової оброб-
ки  народної  пісні  у  творчості  українських  май-
стрів; основні теоретичні положення і принципи 
аранжування  хорових  творів;  прийоми  і  засоби 
перекладення  музичних  творів  для  хорових  ко-
лективів  певного  складу  та  рівня  виконавської 
майстерності.  основні  форми  дитячих  хорових 
колективів; особливості дитячих голосів та вміти 
аналізувати  і  добирати  музичний  матеріал  для 
аранжування  з  урахуванням  виконавських  тех-
нічних і художніх можливостей  хорового  колек-
тиву;  здійснювати  перекладення  складного  ба-
гатоголосного хорового твору для дитячого хору; 
здійснювати  перекладення  простого  двоголос-
ного або  триголосного  твору  для  мішаного хору; 
здійснювати  перекладення  сольного  вокального 
твору із супроводом для хору; виконати вільну об-
робку народної пісні. 
Дисципліна «хорове аранжування» має суто 
практичне значення, тому засобами діагностики 
успішності  навчання  студентів  є  поточні  прак-
тичні роботи, самостійні роботи, оцінка за індиві-
дуальне  навчально-дослідне  завдання,  тестуван-
ня (контрольна робота).
Педагогічна  діагностика  у  буквальному  пе-
рекладі означає прояснення, розпізнавання. її та-
кож можна тлумачити як отримання інформації 
про стан та розвиток контрольованого об’єкта, у 
нашому контексті - процесу навчання. Педагогіч-
на  діагностика  не  замінює  дидактичних  засобів 
навчання, а допомагає виявити умови, досягнен-
ня та недоліки цього процесу, визначити шляхи 
підвищення його ефективності та вдосконалення 
підготовки  фахівців  відповідно  до  поставленої 
мети.
Педагогічну  діагностику  постійно  викори-
стовують  у  таких  педагогічних  об’єктах  як  на-
вчальні  заняття;  самостійна  робота;  методи  на-
вчання;  навчальні  плани  та  програми;  форми 
гог  отримує також  відомості про  характер  само-
стійної навчальної діяльності студента. Контроль 
показує педагогові, наскільки його власна робота 
була  плідною,  чи  вдало  він  використав  можли-
вості  педагогічного  процесу.  Під  час  контролю 
отримує  інформацію  про  свою  навчальну  діяль-
ність  і  сам  студент.  Контроль  допомагає  йому 
зрозуміти,  яких  успіхів він  досяг,  і побачити  не-
доліки. Контроль має багато функцій, серед яких 
найбільш важливими є контрольна, дидактична, 
виховуюча,  діагностична,  організаційна,  мето-
дична,  освітня,  коригуюча,  диференціююча,  сти-
мулююча, розвиваюча (Т.М. Канівець, 2012).
Контроль  за  успішністю  навчання  передба-
чає створення певних педагогічних умов: ясність 
і  конкретність  мети  контролю,  об’єктивність, 
що виявляється  у  створенні  таких  умов, за  яких 
студенти  можуть  максимально  повно  виявити 
свої  знання,  а  також  у  висуненні  єдиних  вимог 
до  них,  систематичність,  всебічність  контролю 
-  забезпечення  перевірки  теоретичних  знань, 
інтелектуальних  і  практичних  умінь  і  навичок, 
різноманітність видів, форм організації і методів 
контролю,  врахування  специфіки  навчальної 
дисципліни, врахування  індивідуальних  особли-
востей студентів, доброзичливість, забезпечення 
позитивної  емоційної  атмосфери  в  ході  контро-
лю,  зрозумілість  критеріїв  оцінки,  поєднання 
оцінки з самооцінкою, аргументованість оцінки, 
її високий авторитет, неприпустимість упередже-
ного ставлення до студентів, єдність вимог з боку 
науково-педагогічних працівників.
Вчені виокремлюють наступні основні види 
контролю  у  вищій  школі:  вхідний,  тренуваль-
ний,  поточний,  модульний, рубіжний, підсумко-
вий  (заключний),  постпідсумковий  (відстроче-
ний), який здійснюється у різних організаційних 
формах:  індивідуальній,  груповій,  фронтальній 
(Вітвицька,  2003;  Слєпкань,  2005;  Садова,  2009; 
Туркот, 2011).
При  контролі  використовують  різні  мето-
ди. Методи контролю – це способи, за допомогою 
яких  визначається  результативність  навчаль-
но-пізнавальної  діяльності  студентів  і педагогіч-
ної  роботи  викладачів.  У  педагогічній  практиці 
зазвичай використовуються методи усного, пись-
мового,  практичного,  комп’ютерного  контролю і 
самоконтролю. Поєднання різноманітних методів 
контролю  називають  комбінованим  контролем. 
Найчастіше  використовують  поєднання  методів 
усного та письмового контролю. 
У  циклі  спеціальних  дисциплін  навчально-
го  плану  факультету  мистецтв  одне  з  важливих 
місць у підготовці майбутніх вчителів музичного 
мистецтва  посідає  дисципліна  «хорове  аранжу-
вання».
Головною  метою  дисципліни  «хорове  аран-
жування»  є  підготовка  висококваліфікованого 
вчителя музичного  мистецтва загальноосвітньої 
школи,  який  володіє  практичними  навичками 
37
Professional Art Education Volume 1 (1) 2020 Scientic Journal
© I. Martynenko