Постановка проблеми та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Харківська школа рисунка у першій половині XX ст. сформувалася на базових традиціях художнього училища Марії Раєвської-Іванової. Вона пройшла кілька етапів у своєму розвитку: з 1921 р. — як Харківський художній технікум; 1927–1928 рр. — як Харківський художній інститут. На шляху формування провідним в освітньому процесі став напрямок реалізму, який базувався на академічному рисунку, з досконалим та детальним вивченням натурних об'єктів, з поступовим розвитком українського авангарду. Особливе місце в історії Харківської школи займає О. Кокель, який сформував теоретико-практичну основу академічного рисунка та трансформував традиційні підходи при роботі з натурою. Проте, наукового аналізу потребує його внесок в вищу систему мистецької освіти в Харкові, який став концептуальною базою в процесі навчання наступних поколінь.

Зазначена проблема пов'язана з сучасними завданнями в мистецтвознавстві та художній педагогіці, спрямованих на виховання висококваліфікованих фахівців у галузі мистецтва і дизайну. Проведене дослідження сприяє розширенню теоретичної бази з історії українського мистецтва першої половини ХХ ст., дозволяє диференціювати регіональні особливості вищої мистецької школи в Харкові та інтегрувати її досвід до загальнонаціонального мистецького дискурсу. Методика О. О. Кокеля може бути застосована при модернізації сучасних навчальних програм не тільки для академічного рисунка, а і для композиції, інших графічних дисциплін, розробки лекційних курсів, методичних посібників тощо.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Тема розвитку Харківської школи рисунка у період педагогічної діяльності О. Кокеля в першій половині XX ст. в мистецтвознавчій науці ґрунтовно не висвітлена. Переважають відомості про митця біографічного характеру, які можна знайти в енциклопедичних виданнях (Кубійович, 1959, с. 1073; Кудрицький, Лабінський, 1997, с. 308; Лабінський, Мурза, 1992, с. 307; Бажан, 1973, с. 107; Мизгіна, Васильєв), проте змістовні праці про його методику викладання в Харківській школі рисунка у вітчизняній науці відсутні.

Значущою для дослідження теми статті стала книга заслуженого діяча мистецтв України, доцента кафедри рисунка ХДАДМ І. П. Чеботова «Харківська школа рисунка», який зазначає, що школа «…має давню історію, яка налічує більш як двохсотрічний період існування», а «…корені художньої освіти в Харкові …беруть початок у XVIII столітті» (Чеботов, 2017, с. 8). Автор вказує на складнощі у формуванні системи художньої освіти в Харкові у другій половині ХVІІІ–першій половині XIX ст., яка не отримала «остаточного завершення в цей період» (Чеботов, 2017, с. 15). І. П. Чеботов вбачає значиму роль школи Раєвської-Іванової, де «…були закладені міцні основи професійного навчання художників» (Чеботов, 2017, с. 19). О. Кокеля він вважає однією із найяскравіших постатей, що привнесла у Харківську школу педагогічні прийоми Д. М. Кардовського та віртуозне володіння вугіллям (Чеботов, 2017, с. 23). «Значення О. Кокеля для харківської школи рисунка надзвичайне: незважаючи на скрутні часи, він завжди відстоював досягнення реалістичної школи рисунка, виховав плеяду талановитих учнів» (Чеботов, 2017, с. 45).

Розвиток мистецької освіти в Харкові з 1896 по 1918 рр. розглянула у своєму дослідженні українська мистецтвознавиця, Академік Національної академії мистецтв України, професорка Л. Д. Соколюк (Соколюк, 2021). Дослідниця вказала: «Шлях до формування нинішньої системи викладання був дуже непростий: від суто художнього профілю переходили до художньо-промислового і навпаки, поки у наш час не повернулися до моделі, створеної ще в школі М. Раєвської-Іванової (1869–1896)» (Соколюк, 2021, с. 83). Вона зазначила, що проблема відповідності системи навчання завданням, поставленим перед мистецтвом того періоду (спочатку в міській художній школі з 1896 р. до першої половини 1912 р., а згодом, в художньому училищі з другої половини 1912 р. до 1918 р.), в наукових публікаціях ще не порушувалася (Соколюк, 2021, с. 83–84). Корисними стали й інші публікації дослідниці: «Школа Раєвської-Іванової: Мистецько-промислова освіта у Харкові (друга половина ХІХ–початок ХХ ст.)» (Соколюк, 2020); «Харківська мистецтвознавча школа (1900-ті–початок 2020-х років)» (Соколюк, 2021, с. 55–70); «Вища мистецька школа Харкова: від модернізму до трансформації (1921–1962)» (Соколюк, 2023), а також розділ за її авторством «Учні І. Ю. Рєпіна у Харкові» («Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ–початку ХХ ст.», 2000, с. 85–93).

Формулювання цілей та завдань статті. Мета статті полягає у виявленні художньо-педагогічних новацій О. Кокеля, які створили основу Харківської школи рисунка в першій половині XX ст. Завдання: встановити чинники впливу на формування стилю та методики О. Кокеля; охарактеризувати його принципи та специфіку роботи з натурою; виявити ефективність методології О. Кокеля та її спадкоємність.

Виклад основного матеріалу та його результатів. Олексій Опанасович Кокель (1880–1956) — графік, живописець і педагог, видатна особистість свого часу. В 1916 р. розпочав педагогічну діяльність в Харківському художньому училищі, застосувавши у викладанні дисциплін свій мистецький досвід. Став одним із фундаторів і першим ректором Харківського художнього технікуму з 1921 по 1923 рр., де запровадив нові методики у навчанні. З 1930 р. працював педагогом в Харківському інженерно-будівельному інституті, а протягом 1938–1956 рр. завідував кафедрою рисунка в Харківському художньому інституті, де зробив рисунок фундаментальною основою для інших візуальних мистецтв. З 1938 р. О. Кокель — член Спілки художників України.

Формування методики викладання та художнього стилю О. О. Кокеля відбувалося під впливом певних чинників. Ключовим стало його навчання у відомих художників І. Ю. Рєпіна (1844–1930) та Д. М. Кардовського (1866–1943), які суттєво вплинули на становлення реалістичного стилю О. Кокеля, що базувався на ретельному дотриманні принципів академічного рисунка. І. Рєпін майстерно поєднував в своїх картинах академічну школу з елементами психологізму, вдало передаючи душевний стан своїх персонажів, їхні суперечливі емоції через різноманітну міміку, жести тощо. На його полотнах замість застиглих поз — справжні почуття. І. Рєпін сформував у О. Кокеля інтерес до правдивого (реалістичного) відображення, змістовної глибини та емоційної виразності художніх образів, які вчив будувати і створювати на основі уважного спостереження за натурою.

Д. Кардовський спирався на суворі традиції академічної школи ХІХ ст. та класичну європейську графіку. Завдяки педагогу О. Кокель досконало оволодів основами академічного рисунка та пластичною анатомією, навчився створювати виразні композиції, складні багатофігурні сцени. Д. Кардовський істотно вплинув на подальшу творчість О. Кокеля та його методику викладання рисунка: конструктивно-аналітичний метод та архітектонічне мислення, високий рівень володіння графічними матеріалами, яким навчив педагог, визначив інструментарій та логіку побудови в рисунках О. Кокеля, поступовому малюванню від простого до складного, регулярній роботі з тоном. «…Кардовський вчив бачити широкими масами, а не окремими формами, вести роботу від загального до конкретного і пам'ятати, що лінії самі по собі нічого не виражають, вони лише кордони площин, що лежать в їх межах» (Чеботов, 2017, с. 24).

Базові положення школи Д. Кардовського і І. Рєпіна О. Кокель згодом застосував у своїй педагогічній діяльності в Харкові. Л. Д. Соколюк зазначає, що «…рисунки О. О. Кокеля, які відзначалися і глибиною аналізу, і чеканністю форми, досі експонуються на кафедрі рисунку ХДАДМ серед найкращих наочних матеріалів для студентів» (Соколюк, 2021, с. 90). Однак, науковиця відмічає в рисунках того періоду і нові риси, «що появлялися у зв'язку із загальною спрямованістю мистецтва зламу ХІХ і ХХ ст.»: «…це вже не твердий контур класицистичного малюнка, а лінія більш жвава, з певними живописними якостями, підсиленими стриманим введенням світлотіні», а улюблений матеріал О. Кокеля — вугілля, надавало можливості «не "перевантажувати" роботу тоном при світлотіньовому передаванні натури» (Соколюк, 2021, с. 90).

Для репрезентації художньої манери О. Кокеля доцільно зробити аналіз його графічного доробку. Роботи митця (іл. 2, 3) яскраво демонструють риси реалістичного стилю автора. Жіноча фігура (іл. 2) змальована в класичному ракурсі: в профіль, з чітким силуетом, з побутовим предметом в руках. Художник застосовує виражену контрастність для створення об'ємності та глибини, працює плямами, знаходячи гармонійну рівновагу в форматі (іл. 2, 7). Світла пляма біля шиї жінки збагачує монохромну гаму. М'які тональні плямові переходи на роботі, поєднуються з чіткими різнофактурними лініями. Простежується досконале володіння автором технікою малювання вугіллям та глибоке знання анатомії людини. Ранній «Автопортрет» О. Кокеля (іл. 3) також зроблений у реалістичному стилі. В напруженому погляді відтворено характерний для академічної школи психологізм, що був притаманний кінцю XIX–початку XX ст. Рисунок виконаний в аналогічній техніці, поєднуючи розтушовку із чіткими штрихами. Роботи відображають реалістичний стиль виконання О. Кокеля початку ХХ ст.

В рисунках оголених фігур (іл. 4, 5, 6) прослідковуються яскраво виражена експресивна манера поряд з рисами академічної школи початку XX ст., що поєднуються з драматичним психологізмом та модерністськими елементами. У цих роботах спостерігається розширення технічної свободи, експресивний лінійний ритм, пластичність та живописність. Фігури побудовані з анатомічною точністю, пропорції тіла бездоганні, пози моделей живі та природні; чіткі лінії місцями розчиняються в тінях, створюючи об'єм та повітряну перспективу. Працюючи вугіллям, О. Кокель майстерно проводить світлотіньове моделювання форми, створюючи переходи від глибоких темних тонів до найвитонченіших, майже прозорих, ліній. Застосовуючи прийом кьяроскуро, художник досягає драматичного напруження на роботах. Відчувається незначний вплив естетики стилю модерну (сецесіону), мистецького руху кінця XIX–початку XX ст., який в період навчання О. Кокеля набув популярності. Витягнуті руки моделі на рисунку (іл. 4) тримають ніби-то скрипку, створюючи горизонтальну домінанту, що врівноважує вертикальне положення тіла.

На рисунку (іл. 5) можна побачити пошук автором правильного розміщення натурниці на форматі. Діагональна рівновага створена завдяки зміщенню сидячої фігури вліво та витягнутим ногам вправо. Простежується, що в цій роботі художник відмовляється свідомо від надмірної деталізації, зосереджуючись на архітектоніці тіла, вдалому поєднанні великих об'ємів. Художник м'яким вугіллям створює плавні тональні переходи для ефекту розсіяного світла та об'єму. Відчувається, що автор намагається відтворити живу форму, а не просто скопіювати натуру. Цікавими є штрихи та плями фону, які виражають і підсилюють пластику фігури (саме сприйняття форми через пляму згодом привело О. Кокеля у живописі до постімпресіоністичних експериментів). На своїх уроках він доводив, що рисунок — це розуміння і побудова «будь-якої великої форми, інакше точно побудованого рисунка не буде, а буде тільки тушовка з натури (інакше кажучи, — списування без осмислення). При побудові та виконанні рисунка треба вміти бачити велику форму, форму живу, органічну, пов'язану з іншими формами, а не малювати плями» (Чеботов, 2017, с. 24).

Рисунок моделі (іл. 6) — яскравий взірець академічної школи реалізму. В ньому відобразилося бездоганне знання пластичної анатомії. Якщо порівняти його з графічними роботами І. Рєпіна та Д. Кардовського, то можна простежити синтез пристрасного психологізму І. Рєпіна та суворої конструктивності Д. Кардовського. О. Кокель перейняв у Рєпіна також глибину і м'якість світлотіні, проте в період педагогічної діяльності в Харкові він більше зосереджується на зображені тектонічної форми без зайвих емоцій. Д. Кардовський вимагав побудови на площині, а не механічного змальовування. В тілі людини він вчив бачити взаємозв'язок між геометричними об'ємами, умовно поділяючи їх на циліндри, куби тощо, застосовуючи чіткий контур, світлотінню наголошуючи злами форми. О. Кокель у зображенні застосовує силуетну лінію, що в світлих місцях стає тоншою, а в тіні — товстою, а згодом, сувору конструктивну схему свого вчителя обволікає м'якою, пластичною, динамічною, експресивною лінією: «…простір передається більш узагальнено, і не тоном, а різним за активністю контуром, як, наприклад, в малюнку фігури дівчини з руками, закинутими за шию, що стоїть в профіль. За скульптурною карбованістю форми і лаконізмом контуру цей малюнок нагадує класичний рельєф. Але це вже не твердий контур рисунка епохи класицизму, а лінія більш неспокійна, що несе в собі певні живописні якості, посилені стримано введеною світлотінню» (Чеботов, 2017, с. 24–25).

Автопортрет у капелюсі (іл. 8) О. Кокеля є виразним зразком мистецтва графіки, в якому синтезувалися суворі принципи академічної школи з модерністською пластичною свободою початку XX ст. В рисунку вдало поєднуються чіткі контури з розтушовкою. Пропорції обличчя анатомічно точні. Прийом кьяроскуро надає йому об'ємності на експресивному фоні. Ракурс в три чверті, погляд на глядача крізь окуляри, наявність капелюха складають образ художника-інтелігента епохи модернізму. Методологія О. Кокеля спирається на чітке конструювання форми моделі, побудову рисунка від внутрішнього скелетного каркасу до зовнішнього моделювання фактури тіла. Педагог вважав рисунок не просто етапом підготовки до живописного твору, а виділяв його у самостійний вид мистецтва.

Підсумовуючи аналіз графічних робіт О. Кокеля, можна відзначити, що в його рисунках простежується бездоганна побудова форми (за системою Д. Кардовського) та досконале володіння м'яким матеріалом, вугіллям, яким автор передавав живу форму (за методом І. Рєпіна), що є свідченням створення власного стилю, котрий сформував методологічну основу викладання художника. Саме навчання у талановитих вчителів допомогло у майбутньому О. Кокелю сформувати Харківську школу рисунка через три найголовніші принципи: 1) аналітичний метод Д. Кардовського; 2) психологізм і живописну манеру І. Рєпіна; 3) роботу з живою натурою.

Починаючи з 1916 року, засади методології О. Кокеля стають фундаментом для освітнього процесу школи академічного рисунка в Харкові. Від студентів О. Кокель вимагав: ґрунтовних знань пластичної анатомії; розуміння форми натури; вміння правильно виконувати анатомічний аналіз моделі та проводити об'ємно-просторове моделювання; чітко, зрозуміло, конструктивно та послідовно вести рисунок за допомогою виразної лінії, починаючи з геометричних форм — закінчувати людською фігурою в її реальних нормах на площині листа. Митець запроваджував доктрину досконалого знання законів моделювання, де важливим вважав здатність форму пов'язати в єдине ціле завдяки світлотіні, виявляючи характер натури.

Спираючись на вищезазначене, можна виокремити принципи виконання академічного рисунка за О. Кокелем:

• уважне вивчення натури, розуміння її анатомічної основи та пластичної структури;
• виявлення конструктивності та об'єму форми, світлотіньових відносин;
• компонування у форматі: визначення масштабу загального силуету та його пропорцій;
• конструктивне співвідношення частин та цілого, побудова у перспективі через прості геометричні об'єми та співвідношення пропорцій, уникнення простого копіювання контурів;
• послідовність виконання — від загального до детального і навпаки;
• опрацювання кісткової основи для передачі зовнішньої форми, зображення м'язів у взаємозв'язку та русі;
• тональний розбір: встановлення найсвітліших і найтемніших місць, бліків, рефлексів, падаючої тіні тощо;
• деталізація та узагальнення форми і тону.

За О. Кокелем, важливим критерієм рисунка була передача на ньому живої моделі, що створювалось завдяки реалістичному відображенню світла, напівтонів, тіней, рефлексів, падаючої тіні. Вдосконалити техніку рисунка він вважав можливим через копіювання рисунків старих майстрів та особисту практику.

Вдалою методикою викладання для освоєння принципів роботи з рисунком, за думкою О. Кокеля, були його педагогічні алгоритми: а) перші години не поправляти, тільки слідкувати, як студенти працюють над рисунком, у разі виявлення помилок — усно їм вказати; б) дати студентам на початку більше свободи, щоб виявити, чи розуміють вони рисунок; в) не поправляти часто, щоб студент не втратив свою індивідуальність та не заплутався тощо.

Графічна спадщина О. Кокеля демонструє глибоке володіння пластичною анатомією, конструктивний підхід до форми та увагу до світлотіньових взаємозв'язків. Його методика створила фундамент для викладання академічного рисунка в Харківській державній академії дизайну та мистецтв, яка на сьогодні має високий інституційний авторитет, міцну тектонічну стійкість, мистецько-дискурсивну парадигму, одну із найкращих графічних шкіл. Художник-педагог О. Кокель навчив чимало майбутніх графіків і живописців тональній, конструктивній побудові форми, використанню виразної лінії, синтезу академічних традицій з новаторськими тенденціями. Завдяки йому мистецтво України збагатилось талановитими майстрами, серед яких — Інна Городецька, Єфрем Світличний, Євген Єгоров, Петро Шигимага, Михайло Дерегус, Леонід Чернов та інші. Таким чином, інституціоналізація художнього закладу, упорядкування та формування базових художньо-технічних констант у графіці каталізували подальший розвиток регіональної школи рисунка, забезпечивши збереження фундаментальних засад класичної художньої спадщини.

Висновки. Еволюція Харківської школи рисунка зазнала потужного впливу художника-педагога О. О. Кокеля. Ключовим аспектом, що сформував його творчість та методику викладання рисунка у Харкові стало досконале опанування пластичною анатомією, будовою форми об'єкту у реалістичному стилі, які він отримав під час навчання в школі Д. Кардовського і І. Рєпіна. О. Кокель на базі здобутих знань створив свою методику викладання анатомічного рисунка, в основі якої стали академічні принципи пластичної анатомії, що включили в себе глибоке вивчення скелета, м'язових масивів, розуміння їх пропорцій, вимагаючи послідовної роботи від загальної форми до деталізації анатомічних частин в статичному положенні та динаміці, правильного тонального моделювання при роботі з натурою. Завдяки О. Кокелю, академічний рисунок маркувався як основа професійної грамотності, не дивлячись на пошуки нових форм у мистецтві 1920-х р.

О. Кокеля можна вважати ключовим реформатором графічної традиції в Харкові. Під впливом талановитого майстра відбувся перехід простого копіювання до глибокого конструктивно-аналітичного відображення, в основі якого була архітектоніка форми, логіка та виразні засоби. Створені О. Кокелем навчальні програми заклали традиції, які і сьогодні застосовуються в Харківській державній академії дизайну і мистецтв.

Перспективи подальших досліджень та рекомендації. На основі здобутих результатів окреслюються вектори для наступних наукових розвідок: порівняння еволюції Харківської школи рисунка в період педагогічної діяльності О. Кокеля з розвитком інших графічних шкіл України; дослідження впливу методології О. Кокеля на книжкову графіку, живопис, монументальне мистецтво тощо в регіоні та інше. Результати дослідження можуть бути використані у розробці сучасних програм з дисципліни «Рисунок», лекційно-практичних курсів за темою «Історія та методологія Харківської школи рисунка», укладанні методичних посібників та інших спрямованостей.