Постановка проблеми та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Сучасний медіапростір переживає глибоку трансформацію, де межі між традиційними жанрами стають дедалі розмитішими. Самостійним і значущим феноменом сучасного екранного мистецтва є документальна анімація, що переосмислює традиційні уявлення про документальність, достовірність та способи репрезентації реальності. Упродовж останніх десятиліть, поєднуючи анімаційні засоби з документальним матеріалом, вона виходить за межі класичного документального кіно, пропонуючи нові форми візуального свідчення, роботи з пам’яттю, травматичним досвідом та суб’єктивним сприйняттям подій.

На відміну від традиційної документалістики, що ґрунтується на фотографічній фіксації реальності, документальна анімація оперує умовним, створеним образом, який, однак, не заперечує документального статусу зображуваного. Навпаки, анімація стає інструментом візуалізації того, що не піддається прямому зображенню: внутрішніх станів, спогадів, відсутніх або втрачених подій, індивідуального досвіду. Таким чином, виникає особливий простір між реальним і анімованим, де документальність формується через авторське свідчення, наратив і власну позицію.

Актуальність дослідження феномену документальної анімації зумовлена активним розвитком цього напряму в міжнародному та українському аудіовізуальному просторі, зростанням кількості фестивальних робіт, а також підвищеною увагою до тем пам’яті, ідентичності й травми у сучасній культурі. Водночас у науковому дискурсі зберігається потреба в чіткому окресленні теоретичних меж анімадоку та осмисленні його художніх і пізнавальних можливостей.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Протягом останніх десятиліть питання синтезу документального та анімаційного кінематографа перебуває в центрі уваги багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників екранних мистецтв.

Феномен документальної анімації ґрунтовно досліджено у працях Джудіт Крігер (Judith Kriger, 2012), Аннабель Гонесс Роу (Annabelle Honess Roe, 2013), Шейли Софіан (Sheila M. Sofian, 2022), а також у класичних концепціях Пола Ворда (Paul Ward, 2005). Зокрема, Пол Ворд є одним із головних теоретиків жанру документальної анімації. У своїй ключовій монографії «Documentary: The Margins of Reality» він обґрунтував сутнісний парадокс анімованого документалізму і довів, що відсутність безпосереднього зв’язку між реальністю та анімаційним кадром не позбавляє твір документальної цінності, а, навпаки, розширює рамки репрезентації «суб’єктивної правди» (Ward, 2005).

Ключовим дослідженням на стику анімації та документалістики є книга Джудіт Крігер (Kriger, 2012) «Animated Realism: A Behind the Scenes Look at the Animated Documentary Genre», у якій аналізується унікальність жанру документальної анімації.

У свій час Аннабель Гонесс Роу (Honess Roe, 2013) у своїй монографії «Animated Documentary» запропонувала класифікацію функцій анімації в документалістиці, у розділі «The World in Here: Evocation and Subjectivity» обґрунтувала ефективність анімації як найкращого інструменту для візуалізації внутрішнього світу людини, ментальних розладів, снів та суб’єктивного сприйняття, а у розділі «Framing the Past: Memory and History» розглянула проблему роботи анімації з особистою та колективною пам’яттю, травмою й історичною рефлексією (на прикладі стрічки «Waltz with Bashir»).

У вітчизняному науковому дискурсі питання про особливості документальної анімації залишається недостатньо дослідженим, хоча деякі аспекти цієї проблематики розглядаються в публікаціях таких мистецтвознавців та медіадослідників, як О. Безручко та М. Сухін (2023), А. Пащенко (2022), А. Канівець (2025), Г. Десятник (2012, 2013), О. Борисенко, В. Бойко та В. Литовченко (2024), К. Степаненко та М. Ляміна (2024), О. Шаповал (2022), Р. Тотиков (2025). Науковці аналізують документальну анімацію в контексті цифрових змін у сучасному медіапросторі, естетики мультимедійності, особливості виробництва та сприйняття глядацькою аудиторією.

Найактуальнішою з вітчизняних дослідницьких джерел є стаття «Анімаційно-документальні фільми в сучасному кіномистецтві: специфіка виробництва» О. Безручко та М. Сухіна (2023), які розкривають особливості виробництва документальної анімації, поєднання реальних фактів і подій з анімаційною реконструкцією, сучасні анімаційні техніки, взаємодію анімації та відеозйомки, вплив аудіовізуальних засобів на сприйняття глядача.

Формулювання цілей та завдань статті. Метою статті є аналіз документальної анімації як гібридної форми екранного мистецтва, що перебуває на межі реального й анімованого, а також виявлення її ключових художніх і концептуальних характеристик.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання дослідження:

1. Проаналізувати генезу та понятійно-категоріальний апарат феномену «документальна анімація» у працях провідних зарубіжних та вітчизняних дослідників.
2. Систематизувати практичні приклади короткометражної документальної анімації за специфікою застосування анімадоку як інструменту відтворення усної історії та візуалізації травматичного досвіду свідків.

Виклад основного матеріалу. Однією з характерних тенденцій розвитку сучасного аудіовізуального мистецтва є активне взаємопроникнення різних кінематографічних форм, що зумовлює появу гібридних способів репрезентації дійсності. Серед них особливе місце посідає документальна анімація як форма аудіовізуального твору, документальний зміст якого реалізується через засоби анімаційного мистецтва.

Поняття «документальна анімація» є достатньо складним, оскільки поєднує два протилежні принципи художньої репрезентації: документальність, пов’язану з реальністю, фактом і свідченням, та анімацію, що передбачає створення зображення шляхом його покадрової побудови. Саме ця взаємодія формує специфіку феномену документальної анімації.

Важливо визначитись із дефініцією «документальна анімація».

Пол Ворд (2006) зазначає, що «Документальна анімація — це екранна форма, яка за своєю природою зображення є повністю сконструйованою та штучною, проте функціонує в межах документального модусу сприйняття (documentary mode of engagement), закликаючи глядача зчитувати візуальні образи як такі, що роблять твердження про реальний фізичний та соціальний світ» (Ward, 2005, с. 84). На противагу йому Аннабель Гонесс Роу (Annabelle Honess Roe) визначає анімаційний документальний фільм як «фільм, який має документальний інтенціональний зміст (тобто прагне задокументувати реальність, історичні події чи суб’єктивний досвід), але при цьому візуально реалізований за допомогою анімаційних технік замість або частково із натурною зйомкою (live-action)» (Honess Roe, 2013, с. 4). Вона переконана, що анімаційний документальний фільм «має здатність представляти часово, географічно та психологічно дистальні аспекти життя, що знаходяться поза межами живих дій» (Honess Roe, 2013, с. 22).

Сибіл Дел-Гаудіо (Sybil DelGaudio) наголошує, що документальна анімація «це кінематографічна форма, яка використовує графічні й просторово-часові маніпуляції для відтворення реальних подій, де аніматор виступає не просто художником, а свідком і документалістом, який реконструює історичний чи особистий факт через художній образ» (DelGaudio, 1997, с. 191).

Еріна Хірохаші (Erina Hirohashi) розглядає феномен анімадоку як гібридну медіаформу, «що поєднує автентичний аудіодокумент (голоси свідків, польові записи, архівні інтерв’ю) із художньою візуалізацією, створюючи додатковий шар семантичних метафор та естетичного переживання реального факту» (Hirohashi, 2018, с. 45).

У дослідженнях документальна анімація розглядається не лише як різновид анімаційного кіно, а як особлива форма документального висловлювання. Зокрема, А. Гонесс Роу (Honess Roe, 2013) визначає animated documentary через сукупність трьох взаємопов’язаних характеристик: спосіб виробництва, предмет зображення та характер сприйняття твору. На її думку, документальна анімація створюється покадрово, стосується реального світу, а не вигаданого, і позиціонується або сприймається як документальний твір. Такий підхід дає змогу відокремити документальну анімацію від художньої, рекламної чи освітньої анімації.

В українському науковому дискурсі поняття документальної анімації також пов’язується насамперед із поєднанням документального матеріалу та анімаційної форми. О. Безручко та М. Сухін (2023), досліджуючи сучасні анімаційно-документальні фільми, акцентують увагу на специфіці поєднання реальних фактів і подій з анімуванням сюжетної послідовності, а також на можливості комбінування анімаційних технік із відзнятим матеріалом.

Таким чином, документальна анімація (анімадок) — це гібридна кінематографічна та медіаформа, яка поєднує документальний інтенціональний зміст (автентичні аудіодокументи, свідчення, історичні чи особисті факти) з повністю сконструйованою художньою візуалізацією.

Для нас документальна анімація є цікавою з точки зору використання анімаційних технік та просторово-часових маніпуляцій, що застосовуються для реконструкції реальності, психологічного досвіду чи подій, які знаходяться поза межами звичайної натурної зйомки. Анімадок функціонує в межах документального модусу сприйняття, закликаючи глядача зчитувати штучний образ як твердження про реальний світ.

Системне теоретичне осмислення документальної анімації розпочалося наприкінці XX – початку XXI століття, хоча синтез цих двох форм – документалістики та анімації – має досить тривалу історію. Етапи її становлення і розвитку можна простежити, аналізуючи наративи.

Зародженням та раннім періодом розвитку анімадоку можна вважати початок XX ст., а видатним прикладом цього періоду короткометражну стрічку Вінзора Маккея (Winsor McCay) «Затоплення „Лузітанії``» (The Sinking of the Lusitania, 1918). Оскільки реальної фото- або відеофіксації цієї трагедії не існувало, автор використав графічну анімацію для ретельної історичної реконструкції події. Середина ХХ сторіччя характеризується появою навчальних, науково-популярних та фільмів з інструктажами. В цей період освітнього кіно анімація стає головним інструментом уособлення «невидимого» як, наприклад, візуалізація внутрішньоутробного розвитку або фізичних законів чи процесів у мікробіології (роботи National Film Board of Canada). Кінець XX — початок XXI ст. став перехідним від об’єктивної ілюстрації фактів до відтворення суб’єктивного досвіду. Фільми цього періоду «Creature Comforts» (1989), створений режисером Ніком Парком, «Ryan» (2004) Крісом Ландретом та «Gömd» (2002), «Slavar» (2009) й «Sharaf» (2012) Ханни Хейлборн продемонстрували можливості анімації у поєднанні з автентичними аудіоінтерв’ю. Сьогодні подією, що привела до визнання жанру, став міжнародний успіх стрічки Арі Фольмана «Waltz with Bashir» (2008) та анімаційна стрічка «Я померла в Ірпені» (2024) української режисерки Анастасії Фалілеєвої, які довели здатність анімованого документалізму працювати з масштабними історичними травмами, війною та розладами пам’яті.

Чому автори звертаються до анімації для висвітлення проблемних питань, якими зазвичай «опікується» документалістика? Є декілька причин поєднання документалістики та анімації.

1. Реконструкція відсутніх кадрів: Якщо подія, яку необхідно висвітлити, відбулася до появи камер («Затоплення „Лузітанії``» (1918) Вінзора Маккея) або в місці, де зйомка була неможливою, анімація дозволяє відтворити їх з високою точністю, спираючись на креслення, спогади та архівні аудіозаписи.
2. Візуалізація невидимого та ментальних станів: Анімація здатна показати галюцинації, сни або прояви ПТСР, які неможливо зняти на звичайну камеру. Яскравим прикладом є фільм «Вальс із Баширом» (2008) Арі Фольмана, де мальована анімація передає травматичні спогади про війну.
3. Етика та анонімність: Коли герої розповідають про політичні переслідування, пережите насильство або діляться важким особистим досвідом (як у трилогії документальних анімаційних фільмів Ханни Хейлборн (Hanna Heilborn) «Gömd» (2002), «Slavar» (2009) і «Sharaf» (2012)), анімація захищає їхню особистість краще, ніж просте розмиття пікселями в документальних зйомках, водночас зберігаючи емоційну глибину міміки.
4. Суб’єктивний реалізм: Замість сухої фіксації фактів, анімадок фокусується на «емоційній правді». Він показує світ таким, яким його відчувала конкретна людина у своїй пам’яті.

Попри повністю намальовану візуальну частину, анімадок зберігає непорушний зв’язок із реальністю (референтність) завдяки таким складовим як реальний звук (використання справжніх диктофонних записів, інтерв’ю, перехоплених розмов або судових фонограм), документальна основа (сценарій базується на реальних фактах, щоденниках, листах або свідченнях очевидців) та інтеграція хроніки (часто режисери залучають до анімації реальні фотографії, газетні вирізки чи секунди справжньої кінохроніки, щоб повернути глядача в матеріальний світ).

Технічно документальна анімація може поєднувати різні стилі та технології анімації: мальована анімація, ротоскопія, 3D, графічні образи і поєднання зі звичайними відзнятими матеріалами. Виробництво таких фільмів вимагає ретельної розкадровки й драматургічної роботи для збереження балансу між документальною точністю та художньою виразністю.

Отже, документальна анімація — це унікальне поєднання реальної історії та художньої анімаційної техніки, що дозволяє розповідати документальні сюжети з новим емоційним і візуальним виміром.

Документальні анімаційні фільми мають суттєвий вплив на суспільство через привернення уваги до актуальних соціальних проблем, які часто табуйовані або недостатньо висвітлені. Вони сприяють підвищенню обізнаності, зміні суспільних уявлень і ставлень, а також стимулюють громадську рефлексію та активну участь у вирішенні проблем. Завдяки унікальному поєднанню анімаційних образів і документального контексту такі фільми здатні подолати бар’єри сприйняття, залучити широку аудиторію й викликати емпатію до складних тем, наприклад, сексуального насильства чи війни. Крім того, анімаційна документалістика може впливати на формування громадянської свідомості, моральних цінностей і соціальних установок, особливо в молодіжному середовищі. Вона забезпечує діалогову платформу, де суспільство може обговорювати важливі питання, які допоможуть змінити реальність.

Висновки. У результаті здійсненого дослідження обґрунтовано, що документальна анімація (animated documentary або animated doc) виступає яскравим свідченням постмодерністського розмивання міжжанрових меж у сучасних екранних мистецтвах, а її основною метою є відтворення подій або станів, які не були безпосередньо зафіксовані на відео або фото, а також показ внутрішнього світу героїв, їхні переживання. Вона дозволяє реконструювати спогади, події минулого або сучасного, абстрактні поняття чи навіть фізичні стани, які важко показати звичайними документальними засобами. Завдяки такому підходу глядач отримує глибше емоційне розуміння того, про що йдеться.

У межах статті уточнено зміст цього поняття, як гібридної кінематографічної та медіаформи, що поєднує документальний зміст з художньою візуалізацією в анімаційних техніках.

Теоретичний аналіз історії розвитку анімації та сучасних наукових джерел дав змогу зробити висновок, що генеза документальної анімації демонструє шлях від суто технічної компенсації відсутнього матеріалу до повноцінної художньо-естетичної мови. Понятійно-категоріальний апарат феномену базується на розумінні того, що «документальність» у анімадоку спирається не на фотографічну індексність зображення, а на автентичність звукового документа (аудіозаписи, свідчення), інтенцію авторів та глибинну суб’єктивно-емоційну правду, яку передає анімаційний образ.

Отже, документальні анімаційні фільми — це ефективний засіб соціальної комунікації та просвітництва, який робить внесок у соціальні зміни, підвищує рівень свідомості та емпатії в суспільстві.

Перспективи подальших досліджень. Перспективою подальших розвідок є дослідження української документальної анімації, оскільки сьогодні в Україні анімація стає інструментом візуалізації пам’яті і військової травми.